Ці товари зараз не представляють для нас особливого інтересу, хоча в недалекому минулому кожен мріяв їх отримати

Яскраві символи достатку в СРСР, які сьогодні здаються нам буденністю.

«У Радянському Союзі було все, тільки не всім вистачало», — такий жарт тривалий час ходив серед радянських громадян. Слабкий розвиток невійськових галузей економіки призвів до тотального дефіциту. Щоб купити продукти, одяг чи інші предмети побуту, людям доводилося довго накопичувати гроші, стояти у чергах та звертатися до спекулянтів. Ми вирішили згадати про п’ять бажаних речей, які були найціннішими за радянських років. За ними люди влаштовували полювання та готові були віддати останні заощадження.

Французькі парфуми

Заповітною мрією всіх жінок були французькі парфуми. На початку 1970-х років у Радянському Союзі вперше стали з’являтися духи Diorissimo від Christian Dior, а ще через кілька років знамениті Climat від Lancome. Абсолютно кожна жінка мріяла отримати бажаний аромат, але коштувала парфумерія в ті часи дуже дорого і далеко не всі могли собі її дозволити. Роздрібна ціна маленького флакончика (28 мл) обходилася в 25 рублів (при тому, що середня зарплата була не більше 120 рублів).

Ще більше ситуація посилювалася через те, що у вільному продажу ароматів було дуже мало. Нерідко дівчата віддавали всі гроші заради заповітного флакончика, який можна було дістати лише у спекулянтів, тільки вже не дешевше за 50 рублів.

Фірмові кросівки

До початку 1980-х років більшість радянських людей навіть гадки не мали про те, що таке кросівки. Незважаючи на культ спорту, що панував у країні, він дивним чином уживався з дефіцитом спортивного одягу. Недосвідчені спортсмени зазвичай хизувалися в треніках з витягнутими колінами та кедами, які в народі називалися «скороходи». Професіоналам же діставалися чеські кросівки «Ботас» із чотирма смужками, а ось легендарні Adidas подарували Олімпійські ігри 1980 року.

Політбюро ЦК КПРС довгий час обговорював форму своїх спортсменів та зупинив увагу на німецькому бренді з фірмовим трилисником. Саме після цього кросівки стали чимось більшим, ніж просто парою спортивного взуття. Вони позначали статус і миттєво височіли їхнього власника в очах оточуючих.

Фірмові «Адикі» коштували 26 рублів. Звичайно, дозволити собі так витратитись на кросівки могли далеко не всі. Саме тому більшість купували нефірмові екземпляри, що виготовлялися у підпільних цехах. Умільці акуратно вирізали цей трилисник і за допомогою праски накладали «лого» не тільки на кросівки, а й на майки, штани, рушники та сумки. Adidas — це звучало гордо. Головне, було не напоротися на Abibas — ось тут вже ніяковості в очах оточуючих було не уникнути. До речі, та сама модель з Олімпіади на заході досить швидко застаріла, а ось у СРСР не тільки набирала обертів, а й стала еталонною.

Джинса

Джинсові куртки, сорочки та штани були абсолютним культом та головним об’єктом бажання радянської молоді. Вперше про цю тканину дізналися у 1957 році після Всесвітнього фестивалю молоді та студентів. Офіційно з цього липневого заходу в СРСР розпочалася джинсова лихоманка.

Кілька років влада боролася з денімом: ті, хто приходив на роботу в джинсах, практично відразу перетворював свій робочий день на останній, а ті, хто ризикнув одягнути джинсівку в університет, нерідко відраховувалися. Вартість однієї пари фірмових Lee, Levi’s, Wrangler, Rifle та Montana доходила до 200 рублів на чорному ринку. Але навіть за такі великі гроші дістати денім було дуже важко.

У 1978 році тренер збірної СРСР з гірськолижного спорту Леонід Тягачов був спійманий в аеропорту з 200 парами джинс! Він сховав їх у коробках з-під гірськолижних черевиків і, по приїзді в країну, планував продати їх. Було порушено кримінальну справу, але до суду її так і не довели: Тягачову допомогли його впливові друзі.

Згодом радянська влада змирилася з денімом і навіть запустила у виробництво свої вітчизняні джинси. Виглядали вони, на жаль, абсолютно комічно, порівняно з тими, що виготовлялися західними колегами.

Книги

Сьогодні більшість вважає за краще слухати аудіокниги. По-перше, вони дешевші за паперові екземпляри, а по-друге, таким чином можна поєднувати «читання» з іншими заняттями, наприклад, прибиранням у будинку або не гаяти часу під час шляху на роботу.

Само собою, такої розкоші за радянських років не було, а читати любили багато хто. Громадяни вишиковувалися у величезні черги, щоб отримати бажану книгу, особливо, якщо вона була іноземного автора.

У хронічному дефіциті були зібрання творів. Люди мріяли прикрасити свої «стінки» стрункими рядами однакових томів у гарних палітурках. Вони говорили не лише про високий рівень освіченості та культурності, а й зв’язки їх власників, які зуміли дістати такий дефіцит.

Іноді, щоб отримати книгу, люди збирали макулатуру. Щоб отримати талон на один том, потрібно було здати щонайменше 20 кг.

Найбільший попит мали фантастика і детективи. Але й тут влада не залишалася байдужою. Вона суворо контролювала асортимент і допускала у продаж лише те, що радянській людині «належить» читати. На чорному ринку процвітав «самвидав». Практика виготовлення та передачі офіційно заборонених текстів дозволяла багатьом історіям доходити до рук простих обивателів та прочитувати заповітні романи, серед яких були: «Майстер і Маргарита», «Доктор Живаго» та «Анжеліка». Звісно ж, вартість таких книг у кілька разів перевищувала магазинні ціни.

Японська електротехніка

Яскравим символом статку вважалася імпортна техніка. У 1980-ті роки особливо бажані та популярні були японські товари. Величезною популярністю користувалися японська двокасетна магнітола, яку випускали TOSHIBA, JVC, Panasonic та Sharp. Останній виробник був найпопулярнішим, а модель GF-777, що випускалася з 1981 по 1984 рік у кількох модифікаціях, стала воістину культовою. На чорному ринку її ціна була майже порівнянна з ціною автомобіля «Запорожець» ЗАЗ-968М.

До кінця 1980-х років епоха двокасетних магнітол почала йти на спад. Вважається, що одним із найбільш значущих за тими мірками апаратів вважався акустичний моноблок Sharp QT-77H. Коштував він непідйомні 1200 рублів!

Не можна не згадати і японські телевізори, які хоч і почали вироблятися до 1950-х років, але в СРСР потрапили набагато пізніше. Навіть до початку 1980-х років дозволити собі цей заповітний агрегат могли не всі.

До речі, японські магнітофони, як і телевізори, у вільному продажу на полицях магазину не стояли. Дістати їх можна було лише через спекулянтів. Тим не менш, на них не шкодували грошей, адже предмети пожадливості та престижу просто не могли залишитися непоміченими для гостей.