Зміст
Нам є чим пишатися – на території, яку нині охоплює Україна, було виведено чудові породи. Проте, міжнародні асоціації поки що не поспішають їх визнавати. Понад те, не всі наші співвітчизники знають про існування українських порід. Час цей пробіл заповнити. Знайомимось із собаками, батьківщиною яких є наша країна.
Південноросійська вівчарка
Незважаючи на те, що в її назві є слово «російська», міжнародні кінологи закріпили за нею та другу назву – українська вівчарка. Собака виконував і виконує сьогодні пасту роботу.
Найбільш поширена версія її походження говорить нам про те, що вона – нащадок брудних собак, які прийшли до Європи з Тибету та Малої Азії. Швидше за все, предком українця є чабанський барак (тюрк. – «кудлатий собака») кримських татар. Наприкінці ХІХ століття під керівництвом барона Фрідріха Фальц-Фейна в Асканіа-Нова і сформували сьогоднішній породний тип української вівчарки.
Житель півдня швидко завоював визнання європейців і навіть був визнаний FCI (Міжнародна кінологічна федерація). Але світова війна та революція сильно вдарили по популяції цих прекрасних тварин. Більше того, було оприлюднено дані, де йдеться про навмисне винищення південноруських вівчарок. Якби не ентузіасти, які почали рятувати породу, до наших днів, швидше за все, жоден її представник не дожив би.
1933 року в Києві пройшла виставка, на якій заводчики продемонстрували українця, але на цьому вони не зупинилися – вирішили створити племрозсадник у Джанкої. Але їхнім планам завадила Друга світова війна, яка почала розгортатись у той період. Заводчики були змушені вивезти собак із Джанкоя до Москви. Усі сучасні південноруські вівчарки несуть у собі крові саме тих вивезених тварин.
У радянський період країною походження породи вважався СРСР, основним ареалом проживання – Крим та південь сучасної України. Через кілька років після розпаду Союзу, 16 вересня 1996 року, у FCI було перереєстровано стандарт цієї вівчарки, а у графі «Походження» вказана Росія. Так і вийшло, що нині ці тварини не є українськими. Але саме на півдні сучасної України формувалися їхні характерні порідні ознаки.
Українська порода Хортий хорт
На нашій території тисячі років тому ходили та жили скіфи. Ми про них знаємо завдяки розкопкам. 1971 року в районі Нікополя Дніпровської області було виявлено скіфський курган (IV до н. е.), тоді ж знайшли й золоту пектораль. На ній було зображено безліч сцен із життя скіфів, але для нас найбільш цікавою є та, на якій красується борзоподібний собака, який переслідує зайця. Це зображення доводить, що ще задовго до сучасної України та розквіту Київської Русі на нашій території було поширене полювання за участю собак.
Існують також фрески Софійського собору (XI століття) у Києві, де згадується полювання знаменитого князя Володимира Мономаха. А формування самої української хортової («хорт» — хорт) довелося на XVI–XVIII століття. Приблизне місце розвитку породи розташоване на території сучасного Запоріжжя. Хорти стали улюбленцями наших козаків і часто супроводжували їх у битвах проти польської шляхти. Проте, події на нашій території призвели до того, що українську породу розділили на два види: західну (польський харт) та східну (хортий хорт). Більш того, після січневого повстання 1863 року влада Російської Імперії запровадила в Польщі та Україні руйнівний податок на польського харта, що спричинило занепад західної породи.
Лише у середині ХХ століття її постаралися відродити. Сьогодні вона визнана національними клубами України, Росії та навіть кількох країн Центральної та Східної Європи. Але, на жаль, на слуху у всіх грейхаунди, які зовні дуже схожі на нашу хорту. З такою конкуренцією важко тягатися, але заводчики не сумують і продовжують популяризувати рідну породу.
Українська порода собак Одіс
Це порода з цікавою назвою та з не менш цікавим зовнішнім виглядом, яку визнано КСУ. Робота над її виведенням розпочалася в Одесі наприкінці 1970-х років. Завдання ентузіастів полягало в тому, щоб створити ідеального собаку, який би чудово підходив для життя в невеликих радянських хрущовках та одеських комуналках. У результаті вийшов волохатий симпатяга Одіс – собака невеликого розміру, який може постояти за себе та за свого господаря.
У її назві зашифрована кінцева мета селекціонерів: Одіс = Одеський Домашній Ідеальний Собака. Поглянувши на неї, можна побачити схожість відразу з кількома породами. А все тому, що у в’язках брали участь фокстер’єри, карликові пуделі та мальтійські болонки. А якщо порівняти південноруську породу та одіси, може здатися, що остання – зменшена копія української вівчарки.
На сьогоднішній день селекційна робота продовжується. Налічується приблизно 50 племінних особин, яких поки що не можна продавати закордон, але одесити впевнені, що їхній собака зможе прославити на весь світ не лише їхнє рідне місто, а й усю Україну.
Карпатський гірський гончак
Собака, який поки що ніким і нічим не визнаний, живе в районі Карпатських гір уже приблизно 300 років. У 50-х роках минулого століття було зафіксовано 7 особин гірських гончих. 1985-го, за оцінками українського кінолога Юрія Букатевича, їх кількість зросла до 19. Сьогодні в Закарпатській області налічується приблизно 100 собак цієї породи. Погодьтеся, цифра досить мала.
Карпатський гірський гончий поки не визнають навіть у нашій країні. Однак кінологи при цьому поділяють її на два типи: великий і нижчий – високогірний тип.
Буковинська вівчарка
У назві цієї породи вказано територію походження собаки – Буковина – великий район, значна частина якого розташована в Україні. Але незважаючи на такий факт, у нашій країні про неї знають одиниці.
Буковинська вівчарка довгий час не вважалася окремою породою, а значилася лише одним із різновидів міоритських вівчарок. Але оскільки останні у 2005 році отримали попереднє визнання FCI, як пастуші та скотогінні собаки, буковинська вийшла з підвиду і стала самостійною породою. У 2009 році її зареєстрували під ім’ям південно-східної європейської вівчарки у групі гірських молосів.
Буковинська вівчарка поширена не лише на території нашої країни, а й на південних берегах Дунаю в Сербії, кілька особин є навіть у Румунії. Сотні років тому ці великі, грізні, але віддані пси служили для захисту та охорони людей від диких звірів. За зовнішніми даними та внутрішніми якостями буковинська вівчарка не поступається іншим сторожовим собакам. І якщо Ви замислювалися про покупку чотиривартового сторожа, можете звернути увагу на цю породу, таким чином сприяючи її розповсюдженню в нашій країні.
Південноросійський степовий хорт
Хортова, про яку ми вже писали, виявилася не єдиним хортом, який був поширений на території сучасної України. У XVI-XVIII на південному сході нашої країни жила і полювала кримська хорт або, як її ще називали, кримка.
Її вважали західною гілкою азіатської тази, яка походить від арабської хортової салюки. Однак, через певні історичні обставини, кримка перестала існувати як окрема порода, і на її основі разом із горським хортом сформувалася сьогоднішня південноруська степова хорт.
На жаль, через те, що не знайшлося ентузіастів, які б створювали племінні організації та підтримували породу, степову хорт можна вважати зниклим виглядом. Її стандарт скасували на останньому в історії засіданні Всесоюзної кінологічної ради у 1992 році. Прийняттю такого рішення стало те, що з 1980-го року жодна південноруська степова хорт не брала участі у виставках.
